|
-Головна -Вірші -Проза -Бібліотека -Лінки -Гостьова книга -Форум -Про сайт |
![+til*koROCK+ [тільки рок-музика]](http://www.tilkorock.com.ua/images/tilkorock2.png){kind=small}
|
Ми готові до співпраці! Щоб ваші творіння були виставленні у нас на сайті ви повинні їх відіслати на Vovanada@ukr.net із вашими творами і інформацією про вас. |
| Рейтинги і каталоги: |
| |
Соняшка:Контакти: ICQ: 385682423 e-mail: Sophia@ient.net Місто: Кременчуг *** Людині мозок зайвий. Він дарма Займає місце в головах привітних. І сенсу в ньому зовсім вже нема… Це доведуть учених алгоритми… Та й серце непотрібне. Почуття – Це пережиток пройденого часу. Любов вже зникла, зникло каяття, Перетворивши все на сіру масу. Лиш шлунок править всесвітом новим, І пошук їжі став єдиним ділом. А думка відступає назавжди, В пітьму щеза перед здоровим тілом. Жувати мріє кожен організм, Про інше забуває він постійно… Планету вкрив, мов снігом, пофігізм, І рятувать тепер вже безнадійно. *** Чернила растекаются, удачно скрывая глупость фраз на этих листьях, что, словно белым снегом, опадают и прячут от меня чужие лица… Так далеко… на расстояньи метра… забыто прошлое… Его уже не помню. Слова пусты, в них больше нету смысла. Нет в памяти того, что звалось домом… Последнюю страницу зачеркнула, закатом новый день я начинаю. Былые чувства в глубине уснули… Все впереди, хоть я стою у края. Как чистый лист, весь мир передо мною. Пути назад закрыты безвозвратно. Иду вперед, не чувствуя покоя И зная, что нельзя идти обратно… *** Удалось скрыть чувства, Но нет сил сдержаться… Здесь сидеть – безумно… Я хочу сражаться… Быть бездушным ветром И рождать цунами. Мстить за то, что люди Стал мне врагами… Заглушить навеки Их слова и слезы… Уничтожить в корне Все мечты и грезы… Наконец очистить Мир от грязи этой И дать полной грудью Задышать планете… *** Що сталося зі мною, коли упала зірка? Це відчуття спокою!... І в роті якось гірко… Я загадав бажання – і враз життя минуло. Всі почуття й зізнання повз очі промайнули. Так дивно і так легко лечу поміж зірками. Як крилами лелека, торкаюсь їх руками. Той світ мене дивує, де метушня постійна… Я вже його не чую, від нього я вже вільний… Хотів розбите серце навіки зупинити. А сталось так, що смерті дозволив себе вбити. Хотів позбутись болю, а з ним свій подих втратив. Змінив я власну долю – не буду більш страждати… Бажання необачне! Тепер платити мушу. Щоб знищити кохання, я знищив свою душу… 11.05.07 *** Ще крок у невідомість – і серце зупинилось. Остання спроба вижить заледве не убила. Так холодно і темно в життєвому просторі. Зникаю я в людському розбурханому морі. І боляче, і сумно… Ніхто не допоможе. Хто поруч, тим байдуже, а той один не зможе!.. Бо він уже далеко – загублений у часі… Він легко, надто легко, одяг на себе рясу… Казав, кохає палко. Та не мене, як бачу! Шепоче він молитву, а я безмовно плачу. В прозорому тумані гублюся я щоночі. Ховають стіни й мури бездушні його очі… Забути неможливо, любить немає змоги. Це почуття вбиває і це дарунок Бога. 27.02.07-15.05.07 *** Психолог слухає й не знає, Як захиститись від проблем. Він добре всім допомагає, А як щодо своїх дилем? Любов, ненависть, інші муки - Лікує людям серце вмить. А от сховатись від розпуки Не може, бо своє болить… Один холодними ночами Він просинається в сльозах. А на душі рубці та шрами… І у думках первинний страх. Він мовчки слухає сторонніх, Що невдоволені життям… Та вже готовий з підвіконня Стрибнути вниз, бо завжди сам. Усіх він ладен зрозуміти І розділити сподівання. Але не здатен вже змінити Своє нікчемне існування, Збудоване на само зраді, Самообмані і брехні. Де ні "для кого" й не "заради" Завжди він говорив лиш "Ні!". Де відмовляв собі в усьому - В коханні, в дружбі. Каяття Забувши в сірих стінах дому, Згубив намарне все життя. 15.04.07-16.04.07 *** Упали сутінки на душу, У темряві я скніти мушу. У кронах сосен вітер виє. Від страху й холоду я млію. Скрегоче й шерхотить усюди. Наступної що миті буде?! До смерті - крок? Чи йти ще далі? А вітер, скрипи - то деталі, Що сплутались в клубок жахливий… Ще крок. Лиш крок… Який мінливий Цей час, коли на смерть чекаєш. Прийде чи ні - цього не знаєш. По жилам - лід, у мозку - голки (думки впиваються так колко!)… Думки-голки про крок за межі Буденності. З цієї вежі, Що в сутінках темніє сумно. Ще крок. Лиш крок… Як це безумно, Чекати, що скінчитись може Той біль, яким я так дорожу… Той біль, що в снах моїх лютує, Коли лиш смерть я поруч чую… Ще крок. Лиш крок - край даху близько. Стрибну - злечу. Шкода, що низько… І двері відчиню в незнане. Ключі до них - то кров із рани Мого холодного вже тіла, Яке лиш зараз смерть зігріла… Ще крок. Лиш крок… 01.02.07 *** Могильный холод щекочет нервы. Ты здесь один. Ты сегодня первый… Забудь тепло, о любви, о счастье. Забудь все чувства. Забудь ненастья… Лишь тишина. И покой. И холод… Ты не живешь. Ты клинком заколот. Вошел он в сердце без позволенья, Убив тебя и твои стремленья… Теперь удел твой - земля, могила. Да, смерть страшна! Ведь пугает сила. Убить все чувства в ее лишь власти. Все остудить: и тела, и страсти… Забудь, что был ты живым недавно. Удел твой - смерть. В твоем сердце рана… Застыли мысли, кровь леденеет. В глазах темно. Но в душе теплеет Лишь ощущенье прикосновенья, Такого нежного, как само мгновенье. Мгновенье смерти и увяданья… Теперь ты счастлив. Забудь страданья… 02.02.07 *** Я голоден… Луна взирает хищно. Ей мук моих сегодня вновь не слышно… Она одна - нет даже звезд на небе. Её величества хоть каплю мне бы! Я голоден. И этой ночью темной Одно лишь это душу мне тревожит. И привкус крови на губах холодных… И жертву вновь никто спасти не сможет… Я голоден… От всех моих сомнений Избавит головокруженье. Все принципы и доводы - пустое! Ведь жить стремиться существо любое… Я голоден. Чтоб выжить вновь убью я… О первой жертве до сих пор тоскую. Её любил. Но я - вампир голодный! С разбитым сердцем, но зато свободный. Я голоден. И слышу зов природы. Я - хищник. Волк. Из этой я породы. Лишь кровь из вен меня насытить сможет, Звериный голод мне убить поможет… Я голоден. И уж нашел я шею, Которую, как плод, вкусить посмею… Простит? Поймет? Меня уже не волнует. Я - волк голодный, и сейчас убью я… 04.02.07 *** Твоє сумління - стіна колюча. Убий мене - я не вмру. Живуча. Ти хочеш крові - я кров'ю стану. Торкнись губами моєї рани… Твій біль і голод я відчуваю. Чому ж не вкусиш? Чому жива я? Лякає блиск у очах холодних… Я вмерти хочу, а ти голодний! Вкуси. Такою, як ти, я буду… Убий, прошу! Смерть для мене - чудо. Як звикла досі, вже жить не можу. Глянь, сонце сходить. Будь насторожі. На сумніви нам часу бракує… Вмирать готова. Хіба не чуєш? Вкуси мене, повелитель ночі. Як ти, такою я стати хочу! 04.02.07 *** Життя дурне. Та вікно, що поруч, - Не вихід з нього… Туманом сірим Укрите завтра. Навкруг тривога… Ніхто не знає, Куди ти підеш… У невідомість? Думки лякають. Ти шлях шукаєш У підсвідомість… Навіщо все це? Життя навіщо - Себе питаєш… Останній крок… Кінець… Ти усе втрачаєш… Життя важке, Але крок назовні - Занадто просто… Мені не легше… Та це не привід Стрибати з мосту… 28.02.07 *** Колискова Ласкаво ніч опустилась з неба. Лягай у ліжко, бо спати треба. Ти засинаєш, закривши очі. Підкралась втома у тіні ночі… Торкнусь губами твого я вушка… Цілунок ніжний… М'яка подушка… І ковдра легко так огортає… Цікава казка тебе чекає. Забувши вмить всі пригоди денні, Згадаєш мрії ще нездійснені… Ти спи. Не бійся. Усе довкола Я зачарую. Магічне коло Тебе схова від усіх охочих, Хто розбудити тебе захоче… Коли засяє ранкова зірка, Відкриєш очі… Мені так гірко Чекати знов цілий день на тебе, Допоки зоряним стане небо… 07.02.07-22.02.07 *** Вірус Скрізь тануть льоди. І нема взимку снігу. Торнадо, потопи, цунамі набіги. Ведмеді не сплять. Не плодяться пінгвіни. Здуріла планета, і в цім люди винні. Загидили море і землю, і небо. Річки осушили, дерева зрубали. Їх знищити треба, Бо світ зруйнували. Кругом потепління, ефект парниковий І вірус "Людина" смертельно-спадковий. Усе виправляти вже часу бракує, Та вбивця планети про це не жалкує… 18.02.07 *** Колючий сніг торкається обличчя. Я тихо плачу, ніби уві сні. А десь у мріях ніжний голос кличе, Собою розганя думки сумні… Так тоскно й тяжко. І навкруг сіріє Те небо, що блищить в моїх очах. Дивлюсь в чужі я очі й розумію: Нема там почуттів, є тільки страх. Страх втратити усе, що є важливим Для них, та не для мене. Гострий біль Я відчуваю поруч з цим примхливим, Холодним поглядом. Печуть, мов сіль, Душі моєї рани невблаганно Ця холодність, байдужість. Дивно, так?.. Я посміхаюсь, мило і старанно. Забудь мене - я в інших небесах. Зі мною більше ти не зможеш жити, Це знаю. І я впевнена, повір. Від тебе мушу трохи відпочити: Ця клітка не для мене. Я ж не звір. Змахну крилом - і в височині зникну… Хіба не знав, що крила маю я? І не журись, не плач. Ти скоро звикнеш - Я, як раніше, зовсім не твоя… 23.01.07 *** Я - лабіринт, де виходу не буде, Де губляться і душі, й люди… Не йди сюди - зостанешся довіку… Знайдеш тут щастя, й насолоду, й втіху… Я - лабіринт, в якому ти зникаєш, Іди. Ще крок… Ти, навіть, і не знаєш, Куди потрапив і чого чекати… Це не дано нікому знати… Я - лабіринт, я - загадка, я - пастка, В яку ти сам готовий впасти, Тримаючись за дивні геть надії, Навіки втрапити у мої мрії… Я - лабіринт, не ґрати я тюремні, І сподівання всі твої даремні. Набриднеш щойно - викину в сміття. І не чекай від мене каяття. 17.01.07-18.01.07 ** Луна, карабкаясь по небу, глядится в каждое окно. Ей не с кем обсудить победу над днем. Ей грустно и темно. А за стеклом сияют ярко чужие добрые глаза. От взора их на сердце жарко, а по щекам бежит слеза... Как необузданно и смело бросают взгляд на все вокруг. О, как же небо надоело! Как хочется объятий, рук! И шепота в просторной ванне, и тихих вздохов на рассвете, и поцелуев на прощанье. Но ведь никто на всей планете ей не ответит на любовь! И вновь обидно, грустно вновь... Луна, карабкаясь сквозь тучи, глядится в каждое окно. Людей бессонница не мучит, а ей здесь грустно и темно... 11.09.2006 - 12.09.2006 *** Цілунок - трунок, І погляд - дотик. Ти - подарунок. Ти - мій наркотик! В твоїх обіймах, Як у полоні! Я серце вийму - Підстав долоні. Усе віддам За твій легкий подих - Скажи лиш слово, Зроби лиш порух. Я вся твоя. Я твоя навіки. Я тут! Дивись! Підніми повіки! І не ховайся За стіну з льоду - Я рознесу її Вщент. На воду Перетворю Лиш одним зітханням. Хіба не бачиш: Це й є кохання! 14.09.2006 - 30.10.06 *** Зоряна ніч або Хайку по-українськи Тихо над вухом дзижчать комарі... Холодно й сумно. *** В небі сяйнула й сховалась за хмарою зірка... *** Гірко співа соловей. Одиноко самому. *** Небо хмаристе над річкою сяє. Таємничо. *** В хмарах пухких шукає втіху здичавілий вітер. *** Холодно всміхається луна. Зірки оточили. *** Сумно хлюпоче між берегів води прохолода. *** Тихо крадеться на сході перше проміння... 05.07.06 - 06.07.06 *** Ангел Взмыв в небеса, На человеческую жизнь Взглянул он вниз. Померкла вся его краса, Раздались громом небеса, И улетела от него о счастье мысль. Он ужаснулся: "Как же мог Людей так осудить мой Бог?" Он содрогнулся. Сложив из крыльев для себя полог, Опять спросил: "Как мог он? Как он мог?" *** Мягкое облако, Ласковый зной, Цветы… Мысли далекие Жаркой весной Пусты… Шаг, и другой… И куда-то уводишь Мечты… Жаль, что живой Больше не будешь Ты… Слезы дождя Разрывают всё небо И ночь… Тихо скорбя, Убегают с рассветом Прочь… *** Как было бы прекрасно: Упавшая луна (Красива и ужасна, И, как всегда одна), Разверзнута пустыня (Легка, но так страшна. И тоже, как ни странно, Одна, опять одна), Стоит скала над морем (Волшебная страна, Пугающе чудесна, Но все-таки одна), И туча в небе плачет (Надменна, холодна, Прекрасна, как удача, Одна, всегда одна), Танцует ночь в пустыне (Смесь мрака и вина. Нежна, но всё же ныне Одна, одна, одна), Летит над морем ветер (Он - мира властелин. Он жуток, пылок, страстен, Но всё ж совсем один). Весь свет лишь отраженье Скучающих глубин. Скулит, кричит и лает, Ведь он всегда один… *** Скрипя зубами, кривясь от боли, Копал руками дорогу к воле. Он гордой кровью точил породу, Теряя капли её, как воду. Мечтал о том, как увидит море, Но видел только глубины горя. Он скрёб и рыл, от обиды воя, И изнывал от сухого зноя. Глотал свой пот и жевал стремленье Сбежать. Работал до исступленья. Ломал костями своими стены, От напряженья слезились вены. Лишь в подсознаньи держались мысли, Судьба и время вокруг повисли. И правду понял лишь умирая, Что нет пути убежать из рая. *** Далеко десь, за горизонтом мрій, На скелях часу ліс росте. Він мій! В нім все живе (жахливе, як буденність; Прекрасне, наче смерть) живе лиш мить. Там ніжний дзвін рве тиші мертві пути, І будь-що можна бачити і чути. До спокою торкнутися руками, І стать землею (або небесами). Можливе все, чого ти побажаєш: Лиш мить - і в небесах літаєш. Ось гілка дерева міцного. Ніде не бачив ти такого Широкого, розлогого туману, Що криє землю, наче попіл - рану. І снігу яскравішого немає, Ніж той, що серед хмар моїх літає. Нікого я до лісу не пускаю. А коли можу, то сама тікаю Подалі від жахливої пустелі Купатись в росах і цвісти в омелі. *** Ніч усіх святих Яремна вена в небі сяє - криваво-чорна. Це луна... Ця зірка ночі вже вітає всю нечисть світу: упирів, і вовкулаків, і відьмачок, і бозна скільки чорних сил. За красно-сірими горами піднялись шурхіт, крик і спів. Долинув тихо, як дрімання, болючий зойк. (Чи сміх гієн? Гієн немає тут, та чую...) Кривава ніч убивць віншує, вітає, славить. Вознесе їх мужність, доблесть, силу духу, що принесли у світ розруху, ще до світанку. А за тим прибуде сон - кінець усім: і упирям, і маніякам, і навіть мирним вовкулакам... Кінець! І геть сперед очей, у глиб безмежних злих ночей. 10.03.2004 |
