|
-Головна -Вірші -Проза -Бібліотека -Лінки -Гостьова книга -Форум -Про сайт |
![+til*koROCK+ [тільки рок-музика]](http://www.tilkorock.com.ua/images/tilkorock2.png){kind=small}
|
Ми готові до співпраці! Щоб ваші творіння були виставленні у нас на сайті ви повинні їх відіслати на Vovanada@ukr.net із вашими творами і інформацією про вас. |
| Рейтинги і каталоги: |
| |
EloquentSilence:Контакти: Місто: Київ *** падаєм тихо, схиляючі скроні поміж зухвалих затримуєм подих твоя кров на м’оїй долоні і вже не виживе із нас жоден сон- то неспокій, я й не бажаю тільки-но очі невміло малюють все, що я мала, більше не маю я те все вкрала, а в’они вже пс’ують впали беззвучно, так само піднялись то є неправда, істин немає знову самотні з тобою зостались тільки вже інша тебе не кохає * * * Скажи, для чого нам потрібні клятви, Коли у мороці вечірніх ліхтарів Тебе віднині не спроможна знати, А ти не в силах жити як хотів. Скажи, навіщо осінь була наша, Дощами розмивала забуття, А листя осипалося як завше Немов моє надламане життя. Скажи, хто істиною нас збентежив, Хто очі відкривав на попіл слів, Чому він все життя за нами стежив, Чомі він не відкрив своїх чуттів? * * * Душі моєї квіти... Раніше поняття здавалось абстрактним... Зі спогадів зламаних прагнула жити... Тепер відчувати себе більш не здатна... Кружка гарячого для заспокоєння... Самоконтролю пачка пігулків... І особисте чергове роздвоєння... Блукання серед душі закаулків... * * * Тонкі лінії осінніх провулків... Тихі кроки без високих почуттів... 100 хвилин щастя серед твоїх малюнків... Заблукали навічно, як ти і хотів... Авангардом тим вабив своїх незнайомок... Зачаровував поглядом юних митців... Ми жили лише миттю твоїх фотозйомок... Перейняли краплину знань мудреців... Ти був завжди далеким моїм ідеалом... Та зізнатись боялася навіть собі... Тільки моїх чуттів було тобі замало... Ти кохав...я кохала...кохала мов би... * * * 7 кроків...до наших з тобою цілунків, 7 кроків...і я вже назавжди не сво'я Загубиш...примару колишніх стосунків, Загу'блю...себе я віднині, то ж хто я? Ті руки...теплом, що своїм зігрівали, Ті руки...рідніших немає у світі, І душу, що ніжно в обіймах тримали, І душу, карбуючу вічні миті. Світлину...зроблю тобі чорно-білу, Світлину...залишу собі я на згадку, Чуттями наповню її я не сміло, Чуттями ми змінимо наші повадки. Сердечно...ми в тиші з тобою загинем, Сердечно...поділим кохання надвоє, З любов'ю тебе називатиму милим, З любов'ю...кохання не ділять з любов'ю... * * * Колись я жила, а зараз існую, Існую від миті твого нежиття. Колись я писала, а зараз малюю, Малюю картини свого каяття. Раніше зухвало тебе цінувала, Ціную тепер не дужче за мить, Раніше в вуста лиш тебе цілувала, Цілую тепер не тебе, хто ж простить? В минулому істин не мала зі смутком, Зі смутком не маю тепер сподівань, В минулому я була твоїм малюнком, А нині лиш твір із колишніх зізнань. * * * Я відчуваю щось незриме оку, Щось не моє...це не моє життя, Не ті переживання, каяття, Воно все щире, тільки бачу збоку, Що я те вкрала все у небуття. Я знов поводжуся так дивно й смішно, О ні, то лише дивний стан думок, Та ні, то зачарований лише невірний крок, Що сниться і ,здається, вірю грішно, Що винесу неправильний чужий урок. Я страхітливо забуваю чорні смуги, То лише краплі фарби на землі, То лише подумки мої думки малі, То лише мого сну суми та туги Я бачила та чула уві млі. * * * Те життя незаблуджене, окривавлене, зіткнене Фарбою сліз дитячих малюватиму, Світло совісті схоплене, бажане, ввімкнене Я не втрачу й нового початку чекатиму. Таємниці потворного страху одвічного Збережу в повсякденному, критому мороці, Ті слова незаплакані з уст чужого зустрічного Запишу до імлистої, чорної мовниці. Заплямовану, згублену, скривджену душу Зачиню до кривавої, тісної клітки, Я не вмію страждати, та ненавидіть мушу, Розгадати потрібно сенс останньої мітки. * * * Застережена в власній щирості Ти питав мене, чи зворушена Розглядала я всі можливості А тепер піти просто змушена Забуваннями карбувала страх Обіймала мить тихим поглядом Все життя моє- це одвічний жах Всі думки мої- то лиш спогади Залишаюся не без совісті Без благань чужих, щоб побачили А ти дивишся свої "новасті" Чи ж для тебе я хоч щось значила? Замальовками поділюсь мабуть Дочитали щоб до суттєвостей Чи не жити тут, чи не вмерти тут Заблукаємо у миттєвостях. * * * Що скажеш ти, коли мої думки замовкнуть, Коли слова загублять вічний сенс, Коли забуті строки знов намокнуть, І мої сни зустрінуть тебе десь? Що відчуватимеш у дні розлуки, Коли захопить темінь у полон, Коли несправджені нестримні муки Мене розчинять ніби грішний сон? Що відповім на твої я благання Сказати те, що мовить не зумів, Забути стримані й легкі страждання Та ти ж і мрій моїх не розумів. Що промовчу, про що не ск'ажу, Про що забуду, що згадаю, Я лиш на землю тихо ляжу І прошепчу "Тебе кохаю". * * * Травмована психіка малого янголятка, У ранах душа, серце в рубцях, Воно згубило мамцю, воно згубило татка, Нема воно нічого, лиш вулиця оця... Залишилось самотнє посеред цього світу І дивиться на мене дорослими очима, Гіркими слізьми вмиється та буде далі жити, Воно ж одне залишилось, воно тепер нічиє... * * * Не вір моїм словам, я знову не скажу всієї правди Я знову промовчу, бо важко мовить щось Залишу все як є лише на мить, а може і назавжди Та не кохай мене, забудь...зустрінеш ще когось Та знову будуть зустрічі, розчинені у вічності І слів твоїх тепло, холодність твоїх слів Сумні мої думки, що линуть з потойбічності Та втримати мене ти ж так і не зумів * * * Змирилась з історією власної долі, Навіщо ж боротись з непереборним, Я матиму те, що залежить від волі, Підкорю лиш те, що не було покорним. Забуватиму думку тільки ту, що згадаю, І убиту навчуся життям наповняти, Мені вистачить сил і бажання ще маю, Мовчать і мовлять, мовлять і мовчати. * * * З блаженних вуст твоїх лилось неспіймане мовчання, Ти говорив мені про осінь так беззвучно, Так щиро вірив, мов дитя, що я- твоя остання І про кохання тиші ти мовляв так гучно. Я ж стрімко слухала усі твої зізнання, Потребувала вічності, в якій удвох потонем Та ніжно шепотіла тиші про кохання, Слова ті розливалися блаженним дзвоном. * * * Безкінечна безграничність безсердечного буття Непідкорена та вічність безтурботного життя Закривавлені закони зачарованих змагань І забуті перепони тих загублених зізнань Невідчутна нетерпимість нечіткого незнання Неможливість і нестримність не забуті навмання Відокремлена відчутність відмежованих вагань Вміло схована присутність невіднайдених кохань. * * * Устами малюватиму портрет На тлі твоїх очей і на відбитках скла Збираю залишки твоїх сонет Мовляннями ти не тримаєш зла Думками обійматиму щораз Як у спустошенні шукатимеш мене Як віднайдеш- твоя, або ж не час Усмішками життя мине Зухвалістю прикрию почуття У вірному захопленні лишу Я подарую нам своє життя Цінуй його...прошу...прошу... * * * Три постаті у ніжних наших муках, Три силуети вічних світлих дум І розчиняються слова у дивних звуках, Що їх викрикує весь світ, мов тихий шум. То ясний розум, гарне тіло й незагублена душа. Читаю погляд твій я дуже вміло, І тільки подумки мовчу чомусь, нажаль Хоча так хочеться сказать все, що боліло. Розум, тіло і душа... Без цього нас як не існує, Як у історії рукописи скрижаль Говорять і кричать, вони руйнують. А небо замовкає назавжди, Щоби із смертними, із нами не зустрітись І я кажу ізнов тобі "зажди", Не вмію повністю, нажаль, тобі відкритись. * * * Те перехрестя сплело мовчання І наші погляди вмить перетнулись, Ти мав ту змогу, я- лиш бажання, Та сподівання в надію зімкнулись. Стояв непорушно, я ніби застигла, Дивився у очі, я бачила близкість, Шалене биття за серцем не встигло, Злетів до тривог, я залишилась низько. * * * Ізнов мовчиш... Вдивляюсь в темну глибочінь твоїх очей І не знаходжу ту спорідненість думок. Життя нас вчить Не забувати вічний погляд тих ночей, Що нас манили знов вчинити перший крок. Боюся слів, Що душу грішну розривають на шматки, Нівечать, вбивають без жалю. Страждання снів Нас ранили,бо ми були слабкі І вже не скажеш знов "тебе люблю". * * * Успокоиться между мыслями, Через страх пройти неосознанно, Колиметрами или числами Измеряем жизнь снова косвенно. Растерять ключи от сознания, От чужих обид и от бедствия, Не хватает вновь понимания, Не видны были нам те последствия. И ступаем вновь малость сковано, Мысли прячем все от непрошенных, В ожиданиях арестованно Остаемся мы будто брошены. * * * Умолкни Едва лишь слышно, Так незаметно, будто небу неподвластен. Осколками Твой услан путь, ты дышишь, А я ловлю твоё дыханье- вот, что значит счастье! Ты притворись, Что в жизни есть лишь невесомость, Беспечности тревоги у подножья. Прошу, не злись, К стремленью склонность Так поглощает и снова жить несложно. * * * Призрак поселился в темном уголке моей души, Коль не хочешь жить, закрой глаза и просто не дыши. Чтобы жизнь нам не казалась такой мрачной и печальной, Вновь возьми тот чистый лист и все начни сначала. Вот и выбор пред тобой предстал несложный: Жизнь иль смерть- здесь все возможно. Только что за путь ты выберешь, не знаю, Жизнь тебя простит, а смерть прощает. * * * Обыденный воздух проходит по венам, Чтоб стать вновь судьбою твоей навсегда. Я было поверила нашим изменам, Но только ведь снова не та я, не та. Кричащее небо смеется и плачет, Как волны морские неровны, чисты, Мы снова не вместе и что ж это значит? Что вновь ты творенье земной красоты. * * * Не верю, что жизнь не имеет границ, Я видела их в очертании смерти. Лишь в нашем рассказе нет первых страниц, Последние будут, поверьте. Не верю, что правда сильнее чем ложь, Ведь ранить прекрасно умеет. Вечная истина мнима, ну что ж Тот лжец нам поведать посмеет Не верю, что зло- это облик добра Ведь ангелы искренни с нами Но если душа человека мертва Жестокость и боль будут живи веками Не верю, что ты не умеешь любить Ведь сердце твое еще бьется Но тьмы того дня не сумеешь забыть И дьявол в тебе вновь проснется * * * Лишь тьма окутала судьбу Презренный ангел надо мною Я проклинаю и люблю Живу тобой, дышу тобою Окончен день, замкнулся круг Молчу, вбирая жизни яды Мой милый, нежный, добрый друг Прости за все, прости хоть взглядом Не слышно больше вновь ее Не шепчет, не кричит, не дышит Оставила его вдвоем С презренным ангелом, что свыше Слеза скользнула по щеке И шепот робкий с уст раздался Он уходил, но вдалеке Печальный образ с ней остался * * * Красивый силуэт и образ многословен, А сердце мне в ответ- забудь, чужой, не твой он. Глаза искрятся счастьем, горят огнем желанья, А он ведь не подвластен любовным созерцаньям. Обыденность находит и кроет с головою, Пустые пароходы с твоей чужой судьбою. Меня укрыло небо прозрачной синевою, Тебя убью в мечтах я опять любой ценою. * * * Каждый день сомненья и тревоги Каждый день надежды и мечты И ведут в один тупик дороги Но со мной уже не будешь ты Каждый день и радости, печали Каждый день вся жизнь как позади И казалось все неважно лишь вначале А теперь все впереди Каждый день без повода смеятся Каждый день и плакать, и грустить Навсегда с тобой за миг расстаться И навеки отпустить Каждый день забыть о всех тревогах Каждый день не помнить о мечте Доведут в тупик нас те дороги И с тобой мы станем вновь не те * * * Бессмысленность моих пустых переживаний… Я лишь хотела научиться жить… Но безобразность странности ее страданий Меня сожгли навек и мне не быть… Исколоты пальцы шипами любви той… Оставшись одна в неприглядности света, Тебя так нелепо вручаю другой… И жаждет душа в забытье сбежать где-то… * * * От утра до утра поезда провожаю Нет...мне встретить сложнее тебя... И в потемках наощупь надежду теряю... И сознанье свое в лабиринтах губя... Без остатка на совесть, не прося о пощаде Я сжимаю в руках обгорелый листок... Вот бы новую жизнь без тебя вновь начать бы ... Вот бы мне отыскать той надежды глоток… Заблудившись во мраке своих ожиданий, Я держу твою руку в отсырелых мечтах… Неправдиво мне шепчет сброд чужих подсознаний… И надежд всех моих наступил темный крах. * * * Я истинно молю закрой глаза, забудь свои презренья, Давай хоть в этот час откроемся безмолвно, В судьбе моей так мало твоих прикосновений, Так хоть мгновенье смоют находчивые волны. Не стоит отдавать мне влюбленное сознанье, Я вдоволь речи слышу и чувствую я вдоволь, Мне слишком мало жизни для вещего признанья, Мне слишком мало света чтоб не проснуться снова. А будто в обреченьи творят свои небрежно , Без памяти целуют опять чужие руки, Ты в искреннем сметеньи меня оставишь грешно, Я расстворюсь в проклятии, что нам послало муки. * * * Песчаные речи за миг образумятся, Унылые боли, забудчивы муки. Ты юный художник, ты вечный безумец, Но будто родные теперь твои руки. Стеклянные стены, вокруг твои взгляды, Ошибка, проблема и все без причины. Надеятся слезно, понять, что нам надо, Молю беспощадно умолкни, молчи. Рассыпались искры, разбились осколки, Порезала руки чем-то неострым. Желаю вернуться, желаешь, а толку, Ведь нас не осталось ни до и ни после. |
