|
-Головна -Вірші -Проза -Бібліотека -Лінки -Гостьова книга -Форум -Про сайт |
![+til*koROCK+ [тільки рок-музика]](http://www.tilkorock.com.ua/images/tilkorock2.png){kind=small}
|
Ми готові до співпраці! Щоб ваші творіння були виставленні у нас на сайті ви повинні їх відіслати на Vovanada@ukr.net із вашими творами і інформацією про вас. |
| Рейтинги і каталоги: |
| |
Angelus morti:Контакти: Місто: Бережани *** В лабіринтах порожніх минулого мого Немає нічого чистого і святого Немає там спогадів, болю немає... Немає і того, чого я чекаю... Де я і хто я, чому і навіщо У грудях порожньо, лиш вітер там свище. Зима на душі, а в очах - пізня осінь, Пусте існування страждання приносить. Я плачу сльозами похмурого неба, Мені вже нічого від світу не треба. З моєї душі зникло світло останнє, Його я віддав тобі на прощання. У ній тепер тільки зима й хуртовина В нещасті моєму лиш моя провина. Я бачу, я знаю, я все відчуваю, Та тільки нічого собі не лишаю. Проходять крізь мене вогнем почуття, Та вже не печуть, а летять в забуття. Кров'ю моєю завтра востаннє небо заплаче мені на прощання. Тільки я більше цього не відчую, Лежу у землі я і більш не сумую. А небо зірвалось і падає вниз... Такий ось жорстокий... долі каприз... *** MORPHIA "AGAIN" (переклад) Знову Ці обіцянки порожні Беруть мене у свій полон. І спогади страшні болючі З минулого вертають знов. І знов вертається минуле За пеленою моїх снів, І знову чую голос дивний, Що в сні моєму шепотів: "Я не те, що бачиш ти, Побач мене - я знов повільно помираю. І знов занадто я слабкий, Щоб жити в цім порожнім раї. Я знов тону проти своєї волі Скоріш мені допоможи. Бо я вже дихати не можу - Я змушений сміятися і жить. І знов мій світ наповнює пітьма І знову я повільно помираю, І забагато знов мені життя, Я знову коло смерті замикаю. Я більше бути тут не хочу, Стрічаючи усі свої страхи. Ти біль мій швидше забери, поглянь у мої очі, І знову, як завжди, мене зціли. *** Наді мною порожнє небо. Наді мною кружляє листя. І нічого мені не треба, Лиш у грудях щось трохи тисне. Біля мене кружляє ангел, Мить пройде і злетить до раю. Він не зміг загоїти рани, Від яких я тепер помираю. У розбитому дзеркалі неба Я не бачу свого обличчя, А лежу на землі біля тебе - Ти назад, до життя мене кличеш. Ні, не треба, пусти, благаю!.. Хіба не бачиш - мені погано... Я навмисно в труну лягаю. Смерть загоїть усі мої рани. Не тримай мене в цьому світі, Відпусти і не плач, не треба... Дай померти в осінньому листі, Я у снах ще прийду до тебе... Лиш візьми мою руку востаннє І ледь чутно скажи:"Відпускаю... Наше вічне безмежне кохання Було нашим маленьким раєм..." Ти одна в цьому світі єдина, Ти завжди мене розуміла... Я жив як звичайна людина, А вони мою душу вбили... Ми зустрінемось ще, обіцяю, А тепер не сумуй за мною, Відпусти бо я вже відлітаю, І навмисно не йди за мною... *** Чому у мені стільки сліз, Що не пролилися рікою? Навіщо я промовив стільки слів, Що обернулись правдою гіркою? Для чого була ця весна? Для того, щоб мене убити? Я сам себе тогді убив, Коли почав тебе любити... Я помилився, так я знаю, Але навіщо був цей фарс? Сказала б просто:"Не кохаю..." А не тягнула марно час. Усе, що нас не може вбити, Робить нас сильнішими... Я забагато заплатив За цю одвічну істину. У мені зараз море сліз І біль у венах замість крові. Чому, чому, чому не зміг Забути те, чого не було в нас з тобою? *** Коли інші сміються - ти плачеш І крізь сльози ти світу не бачиш. Пролітає повз тебе життя, у сльозах ти летиш в небуття. Твоє покликання - людей смішити І своїм сумом веселити голодну до розваг юрбу, Кидати їм на розтерзання Себе і свою душу і свою журбу. Твій тихий плач і їхній дикий регіт Змішалися для тебе у несамовитий шепіт. У вухах він звучить і у думках завжди з тобою, Він переслідує тебе неначе параноя. Та дикий натовп не бажає знати, Що в тебе є душа - для них це забагато. Душа ж твоя за маскою сумною Кричить щосили, та лишається німою... Ніхто ніколи не побачить Того як твоє серце плаче, І того як воно сміється і радіє Ніколи і ніхто не зрозуміє. *** Погляд сумний поринає в палаючий обрій, Десь там в небесах помирає останній мій день Заплакати хочу, та тільки закінчились сльози, Які я пролив коли рвалося серце з грудей. Я для тебе віддав би життя і для тебе віддав я безсмертя. Коли падав з небес – мої крила палали вогнем, Я сміявся і сміх мій розносився вітром І летів ген за обрій услід за вмираючим днем. Та чомусь на землі не змогли ми з тобою прожити Так як я уявляв це у мріях яскравих своїх. Світ жорстокий, тобі не дано полюбити Того, хто тебе, як поранену пташку беріг. Все життя я ходив за тобою по краю безодні І не раз на руках переносив крізь полум’я й лід. Але час вже настав – я піду з цього світу сьогодні І сьогодні зітру із землі я останній свій слід. *** Я знову хотів би побачити сонце, летіти до нього крізь сльози і біль, сміятись йому крізь маленьке віконце- біле віконце у чорній душі. Та зламані крила не здіймуться в небо, втекти із могили не вдасться мені. От тільки кричати більше не треба, а тихо страждати в холодній пітьмі. Страждати... Й мовчати про те як вмирає Єдине безумне кохання моє. Гине муза моя у холодній могилі, в яку я упав щоб знайти щось нове. Я думав, що в мене відкриються очі, що тут я зустріну натхнення своє. Насправді немає нічого в могилі, крім подиху смерті, що скоро прийде. Раніше я міг цілу ніч до світанку літати у небі так вільно як птах, по лісу блукати, і плавати в річці колись я усе міг зробити у снах. А зранку - я сни свої втілював в звуки Кохання і ненависть, радість і сум, й летіли вони наче чорнії круки із моїх посріблених шовкових струн. Зіграти на скрипці я міг все на світі та світу всього було мало мені. Звук єдиний який я не зміг відтворити - подих смерті, її поцілунок ввісні. Смерть це тиша її неможлиово зіграти, надто пізно я істину цю зрозумів, Я зайшов задалеко у пошуках правди нездійсненним завданням я музу убив. Не знайшов у житті я ні пекла ні раю, І себе не знайшов я у цьому житті. Та не шкода мені, що тепер я вмираю Бо життя присвятив я єдиній меті. Я зайшов задалеко у пошуках пекла І єдине тепер залишилось мені - Мої очі розплющені ширше за небо... І небо у них... І вони у труні. *** Одного разу Ти прокинувся мертвим, Одного ранку Не прокинувся ти. Тоді у небі Погасло сонце, Квіти тоді Перестали цвісти. Та в твоєму серці Палає надія - Засвітить Сонце І розвіється дим, У синьому небі Птахи заспівають, І люди будуть Посміхатися їм. Та це лиш сон: Подивися вгору - У чорному небі Немає зір, Згоріло Сонце, Навколо морок, Птахи замовкли – ти кричиш, як звір. Морок, навколо морок, Весь світ поглинає пітьма. Ти встань і поглянь – навколо могили, Розриті могили І це не обман. І порожньо в серці раптово стане, І зникне віра, і впадеш ти. Та одного разу ти вже прокинувся мертвим, Тож спокою тобі вже не знайти. *** Бринить одинока зірка В холодному небі, Де Сонця немає. Самотня струна Дзвенить у безодні, Де ехо блукає. Між ними десь серце самотнє Без світла вмирає. Воно ледве б’ється У грудях холодних, Лиш мигне зоря – воно стрепенеться, І впаде сльоза У похмуру безодню. У відповідь звідти Струна задзвенить І ехо від неї У небо злетить, Зустрінеться з зіркою Десь угорі, І впадуть обоє Вони до землі. Навіки замовкне В безодні струна, Зупиниться серце Й не впаде сльоза. Лиш погляд останній У небі розтане, І в ньому горіти Життя перестане. *** Одного разу увісні Я бачив інший світ. Похмурий чорний хрест Стояв там у пітьмі, Під ним сидів і сумно вив Кудлатий чорний пес, А я летів над ним І бачив все це із небес. Я підлетів і запитав: «За ким так виєш ти?» Хоч підсвідомо відчував, Що сон цей назавжди. А він сказав: «Ти думаєш, що все це Тільки сон? Насправді ти навіки Потрапив у полон. І шанс єдиний маєш ти Щоб звідси утекти – Ти лиш покайся Й усвідом усі свої гріхи. І хоч літати можеш тут Неначе увісні, Ти підійди і подивись На ім’я на хресті…» «Невже я вмер?! І як це так?! І що зі мною буде?» -- Манула думка в голові І стислось щось у грудях. Та раптом я прокинувся Й подумав: «Я ж не грішник». І легше стало На душі, Лиш пес завив сильніше… (Underworld) *** «Де ти є?!» -- Прокричу в тишину, І залишуся сам В порожнечі небесній І дивитимусь вічно В блакить чарівну, Щоб знайти у ній Образ чудесний. Десь далеко внизу, Де туман та імла На землі залишилося тіло, А душа моя, ніби наляканий птах За тобою у небо злетіла. Але холодно так І самотньо вгорі, Що аж хочеться Плакати гірко, І униз із дощем Мої сльози впадуть, Коли зійде вечірняя зірка. *** Чомусь так порожньо сьогодні на душі немає задля кого більше жити думки сумні, немов готичний карнавал не відпускають світ цей залишити. Безсонні ночі під шалений серця стук, що ехом відбивався в підсвідомість і мрія лиш одна - залишити цей світ й пірнути в трансцендентну невагомість. Світанки сірі, як важкий метал стискають розум пресом хмар. І ось мені вставати знову треба І поринати знову в світ живих примар. Але сьогодні ранок особливий- кудись поділися сумні думки. Мене ніщо тут більше не тримає... Засну нарешті міцно... назавжди... |
