Ти приніс мені троянди,
Знаючи, що я любила їх.
І ніжно так їх огорнувши,
Притиснула до рук своїх.

Вони, як рідні, вп’ялись в моє серце,
Прокинули у венах мертву кров,
І щось хотіло вирватись на волю…
Та сліз моїх ти не побачиш знов.

А ти сидів навприсядки коло могили,
Висмикував бур’ян між тими
Малими квітами, що посадив на іменини,
І згадував часи, що пролітали як години.

Та ти живи, не треба сумувати,
І день за днем себе картати,
Що ти не зміг урятувати,
І сам не в силах так вмирати…
8.08.06

Старий рояль…
На ньому чорна квітка…
Хто залишив її саму?
Навколо тиша…
І якісь слова на склі…
Звідкіль цей дім, хтось пояснить мені?
Усе старе…
І пил лежить на книжці…
А біля неї, кін жал весь у крові…
Що там,
За ширмою в вітальні?
Хтось причаївся, й жде поки піду?
Я тихо підійшла до столу
І помаленьку відвела рукою…
Там спав вампір в обіймах болю…
Я не злякалась, та пішла
Де кров’ю розмальована стіна,
Та прочитати цього не змогла…
Вона була ще досить свіжа…
Тоді я глянула у сторону вампіра…
І він десь зник, хоча…
Хтось ніжно взяв мене за руку
І поглядом сказав усе,
Забрав весь біль й пішов на все…
19.05.06.

Ти ходиш вилицею сумною,
Блукаючи сама не зна куди,
Шукаєш світло темряви густої,
Бо щось закинула туди давно.
Сама не знаєш що шукаєш…
Та вулиця шепоче тобі щось,
Ти може там щось рідне відшукаєш,
Та вулиця це не віддасть усе одно.
Ти ж їй ту казку подарила,
Віддала краплю теплоти,
Зачарувала все в душі навколо,
І поховала назавжди.
Тепер вона все пам’ятає,
Твій погляд і його слова,
В яких навіки потонула,
Й закрила скриню забуття.
Колись і ти про все забудеш,
Будеш блукати десь, кудись,
Не згадувать про те минуле,
А думати про те, що є.
А вулиця стикнеться по дорозі,
І розповість тобі усе,
І не спитає чи ти хочеш,
Згадати ту картину того дня…
20.04.05

За вікном учора було літо,
Сьогодні – вже заплакана зима…
На тілі учорашній поцілунок,
Сьогодні – вже тече сльоза….
Нерівномірний розподіл думок…
Нестача часу на бажання…
Постійний супровід “але”,
І слова на початку “не”.
Сірий спогад усього життя…
Під ногами стоптана трава…
Без надії на нове життя
Затихають і самі слова…

Усе у світі дивна гра,
Назад немає вороття,
У ньому ми лиш хитро граєм,
І те, що маєм, все втрачаєм,
От хтось напише наші ролі,
Щоб ми їх грали у неволі,
А потім змінить цей сценарій
І піде спати у світ храмів.
Ну а для чого ми тоді,
Живем щодня на цій землі.
Когось знаходимо, когось втрачаєм,
Кудись ідем і звідкись ми тікаєм.
Для чого ранемо серця,
І зводим все це до кінця.
Хоча не знаємо одного,
Кого винити в цьому всьому.
Та лиш одне сказати можу,
Що всі беремо участь в цьому.
Усі ми крутимо життями
І граєм ролі місяцями.
Але у нас є почуття,
Які не грають у життя.
Вони по-справжньому цінують
Усі ці дні вони існують.
Отож давайте хоч для них,
Ми поживемо як колись.
Віднайдем долі і серця,
Які плили у небуття…
6.06.06

Темне сонце і холодна осінь…
В думках застиг холодний сон,
Чорні ночі, що ховають очі,
І невидимі вуста твої.
У думках ти чуєш подих,
Що шепоче тобі дивну вість.
Ти забудь і викинь слово,
Що в сумну кидає вись.
Загляни у чорну квітку
І послухай річ її.
Я не знаю, але вірю,
Що почуєш сни свої.
А на ранок ти побачиш світло,
Що засліпить твої дні,
Чорне, темне твоє тіло,
І вуста твої…
26.04.06

за вікном оповитий туманом вечір,
приховує у собі чиюсь втечу.
звільняє від наслідків наші серця
і просто линє собі до кінця.

манлива безмежнісь тягне у даль,
холодну і темну... та наче крищлаль.
схованку лісу, чи просто кварталу...
в якій охоронцями є легкі хмари.

за обрієм видна постать сумна
що тримає в руках келих вина...
над водою, закривши свої оченята
питає: чим завинила вона перед братом?
13.12.2006

От і вечір підкравсь не помітно,
Пішли спати кудись почуття,
Місяць до зірки щось каже привітно,
А ти заглядаєш якось в забуття.
Усі кохані пішли по домівках,
А ми чекаємо знову дощу…
І так галасливо у цьому мовчанні,
Чути, як білка горішки жує…
Давай ми зникнем в страшному дзижчанні,
Яке заспокоїть думки не дає.
Ой! Щось упало мені на плече…
Думала – ти, а то небо сумне….
От так знову воно намочить слова,
Що згубились далеко, ще не з’явившись,
І зігріє наші тремтячі вуста,
Поцілунком в повітря, що залишився…
15.07.06

Ти сидиш десь так далеко,
П’єш улюблене вино,
Дивишся крізь пальці легко
На майбутнє! А чи є воно?
У пустій кімнаті, сонячне проміння,
І ледь чути твоє вуркотіння,
Як ти хочеш долі, чи лиш волі,
Сам не знаючи, сидиш в неволі.
Думаєш, чи навіть знаєш,
Що ти все в руках тримаєш,
А чи так же є насправді? Сам ти цього не пізнаєш…
19.07.06

День пройшов,
А я одна.
Сиджу сама
Біля вікна.
Шукаю щось
У перехожих…
Можливо, хтос
ь На тебе схожий.
Мені так сумно
У душі…
Але навколо
Нові дні.
Не знаю я,
Чому душа,
Така закрита,
Чи сумна…
Вона мовчить,
А тіло рветься,
Або кричить,
Коли їй заманеться.
Ну а в думках
Лише одне,
Коли нарешті,
Все пройде?
В очах застигла
Та сльоза,
Що занесла
У забуття…
Давно пройшли усі прохожі
Й на небі засвітились зорі.
І знов тебе я не знайшла,
Але я знаю, де твоя душа…
19.05.06.

Пробач, що я тебе не покохала,
Пробач, я просто не змогла...
В душі залишився ще вогник
Того минулого життя.

Пробач, що цілувала твої губи,
Пробач, що називала тебе так,
Це була злість, а не кохання.
Пробач, прошу тебе, пробач...

Пробач, що плакала не за тобою,
І не слухала що говорив...
Не думала, що - Ти... зі мною...
Під місяцем тоді сидів.

Я сподіваюсь, що не проклянеш,
Мене, й тих сліз на білому обличчі...
Я сподіваюся... та що ж
Тут залишиться лиш жовте листя...

Тринадцята осінь...
Тринадцята осінь в моєму житті.
Тринадцять троянд дарував хтось мені.
Тринадцять бажань я тоді загадала...
Тринадцяте... пятниця... я ж забувала...
Тринадцятиструнна гітара заграла.
тринадцять віршів я тоді написала...
Тринадцяте... пятниця... я ж забувала...
Тринадцять зірок світило на небі...
тринадцятий місяць - та прямо на тебе.
Тринадцяте дерево в лісі навпроти
Освітлене сяйвом слово скорботи...
тринадцята думка мені підказала...
"Тринадцяте пятниця"... тоді я згадала
11.01.07

Хочеться мріяти,
Кричати...
Когось забути.

Хочеться любити,
Радіти...
Когось не чути.

Хочеться обійняти,
Поцілувати...
Когось покохати.

Хочеться просто жити!
Посміхатись!
І з кимось блукати...
10.02.07.

Пуста кімната…
В ній пусті слова.
Самотній тато…
Сидить біля розбитого вікна.
Навколо осінь…
А в душі завжди весна.
Заснула темінь…
В кутку. За хатою війна.
Душа пуста…
А в очах повно суму.
Чому слова…
Спинились і не скажуть думу.
І сльози заблукали по дорозі…
На обличчя падає туман.
А місяць ніби на сторожі…
Не дасть вести його в обман.
Навіщо й хто постійно бреше,
Псує комусь вже зламане життя.
Невже комусь від цього легше,
І у душі не чує каяття…
8.06.06.

Останні миті витікають із твоїх долонь,
Я більше не відчую на обличчі скронь.
Кудись далеко ти ідеш шукати життя
І нові, світлі відчуття.
Я хочу теж піти з тобою,
Але не чути того болю,
Що я лишаю щось живе,
З душі я рву сама себе.
Та краще я піду сама,
І там знайду своє буття.
Бо ти один, а завтра інший,
А світ сумний такий один.
Для когось вічність, як година,
Самотня, світла, як перлина…
А хтось страждає у віках,
У своїх молодих роках.
Навіщо хтось руйнує душу
Так помаленьку запихаючи ножа,
Невже він не розуміє стану,
В якому ще живе вона.
Скажи мені чому не можу,
Забути те, чого нема,
Чому думки мої заходять,
У світ, де не моє життя…
18.05.06.

Побите скло, спокійні нерви
І музика важка і такт співа
Вона все намагається щось стерти
І це тобі допомага.
Хоч кажуть що вона тебе псує
І жить нормально не дає.
Засмоктує у інший світ
Від якого хтось тебе беріг
Та що хтось знає про буття
Воно ж твоє на все життя
І в ньому всі твої проблеми
Рішають звукові системи.
Хоч в них хтось бачить щось жахливе
Брудне і чорне, не вродливе
Та воно твоє, особливе.
Завжди прекрасне, незрадливе.
Воно ж не друг живий що зрадить
А все ж таки і щось порадить
Принаймі вміє заспокоїть
І зробить все воно що зможить.
А друзі прекрасні одні на мільйони
Які не шукають у тобі покори
А хочуть насправді допомагати
І в світі цьому разом виживати.
Та є і люди що тебе виводять
І з розуму постійно зводять
А ти не знаєш що сказати
У відповідь щось може … чи краще промовчати?
Побите скло лежить в кімнаті
У чорній темряві нічній
За що воно у цій розплаті
Псує себе у всій красі.
Я знаю що не всі у світі
Зуміють оцінити це
Бо в кожного є свої сіті
Що просто приховають все!!
28.11.05.

Дощ… за моїм вікном
Падає в ту даль,
Куди давно ніхто не заглядав…
Дощ… він будить в серці біль,
Який давно згубився,
Він не один, та він лишився…
Дощ… він будить мрії,
Які у даль собі летіли
До інших в закутки надії…
Дощ… він тисне на місця,
Де колись лелась сльоза,
А потім інша – не одна…
Дощ… стікає із обличчя неба
І в наші падає серця,
Щоб не летіли в небуття…
Та він ніколи не знайде ті мрії,
Які давно його хотіли.
Бо він живе у тих світах,
Де мрії є не лише у снах.
І він завжди туди приходить,
А вони ззаду нього ходять…
18.11.05.

Коли ти залишаєшся сама,
Згадуєш усе своє життя,
Усі поразки, перемоги,
І все, о зустрічалось на дорозі.
А зараз тільки у альбомах
Ми згадуєм своїх знайомих,
Які робили кращими хвилини,
Й продовжували їх аж на години.
І наше життя проходило на вулиці,
З бутил кою вина ми сиділи обкурені.
Так просто не задумуючись над життям,
Дивились в очі місяцям.
Тоді ми жили одним днем,
Не бачили ніде проблем,
Губили десь своїх знайомих,
І в темряві ішли самі до дому.
Ми дозволяли бути комусь зверхнім,
Поводились, як діти вперті,
А потім про це все жаліли
І довго в закутках сиділи.
І у душі шукали щастя,
А у віршах лили нещастя.
І якось виживали ми тоді,
І наші мрії золоті.
Ми думаєм, що ми дорослі,
Н насправді – діти,
Тож давайте будем вміти
Жить на цьому світі.
15.11.05.

Хто зна, що робиш зараз ти,
У своїх думках чи думаєш про мене,
Чи думаєш про слово «ми»
І дивишсь чи ти у небо.
Хто зна, що коїться в твоїй душі,
Чи ти шукаєш в ній спокою,
А, може, щось сховав у ній,
Що зачіпа тебе до болю.
Хто зна, чи в серці я одна,
Така самотня і сумна,
І зараз я сиджу сама,
І думаю про це життя.
Хто зна, чи багатьом зламав ти серце
І ключик викинув в сміття
Залишив сумні місця
І спогади про ті слова.
Хто зна, чи ти згадаєш ще про мене,
У сутінках нічного неба,
Коли пройдеш по тих стежках,
І в мить охопить тебе страх.
Хто зна, а може ти мене любив,
Лиш своє щастя загубив,
Утратив сенс цього життя,
Й поринув в темне забуття.
Та я не хочу думать про минуле,
Воно навіює мені ту ніч…
Мені залишився один лиш спогад,
Хто зна, а може це лиш просто…
1.10.05

Я б захлиснулась в тихім морі,
У світлій, ясній, теплій мові,
Я б полетіла у світи
Там, де немає темноти.
Там, де не всюди люди бродять,
Там, де не всюди очі ходять,
Там, де побуть на самоті,
Нам можна у щасливі дні.
Там, де нам подумать можна,
І розібратися з життям,
Для чого ми живемо і на скільки
Записані на це буття.
За що, ми взнаємо, приреченими є,
Й за кого несемо ми цю провину.
Розставимо усе на своє місце,
Й можливо знову розпочнемо це життя.
Бо так у цьому хаосі брудному,
Ніхто не віднайде її,
Тої нікчемної сльозинки,
Яка занесла нас сюди.
20.04.05

ХТО ТИ?

Засинаючи, дивлюсь на місяць,
згадуючи довгі не прожиті ночі,
наші... безсонні, й чарівні.

Закриваючи очі, згадую
нашу безмежну дорогу ...
без брехні і страждань...в нікуди…

Живучи у снах, не хочу прокидатись,
бачити жахливу реальність,
існувати без тебе...

Та все ж прокидаюсь, від жахів,
своєї смерті, чи близьких...
шукаю поряд когось...

але знаходжу лиш темряву...
слупу й німу темряву...
без тебе...
03.04.07

Осінній день і жовте листя,
Що падає з оголених дерев…
Немов легке душі намисто
Летить й схиляється до рідних трав.
У небі знову загадки,
І мрії в пошуках мети.
Повітря чисте і легке
Нагадує щодня тебе.
2006