|
-Головна -Вірші -Проза -Бібліотека -Лінки -Гостьова книга -Форум -Про сайт |
![+til*koROCK+ [тільки рок-музика]](http://www.tilkorock.com.ua/images/tilkorock2.png){kind=small}
|
Ми готові до співпраці! Щоб ваші творіння були виставленні у нас на сайті ви повинні їх відіслати на Vovanada@ukr.net із вашими творами і інформацією про вас. |
| Рейтинги і каталоги: |
| |
Silentium:Контакти: Місто: Яремче *** Лежу на камені і дивлюсь як тікають хмари А поряд і вода кудись біжить думки у голові немов примари Кричать: "Спіши, спіши любить" По тілу імпульси пробіглися холодні Дівочі сльози капають в душі Навколо речі ці сумні, самотні Ведуть поета у його вірші Жовті квіти тут втекли від світу Заховалися по інший бік ріки І я тонко чую мову цвіту Що летить до серця крізь віки... *** Я завше у пошуках вічності, Коли я цей спокій знайду? Коли я прокинусь не грішною? Коли я безмовно засну? Коли всі забудуть, що була я? Коли не згадають і моє ім'я? Полину в обійми до янгола- Та в нього є своя сім'я. Я завше лишаюсь з самотністю, Та так хочу бути потрібною. На жаль, мої мрії розгублені Скотилися річкою срібною. У звуках тих слів, Що нависли над розумом Шукаю розраду і гнів. Та це лиш відлуння від слів... Звичайне відлуння, та й годі... Тому я дивлюсь в дзеркало І роблю вигляд, що вірю їм Мабуть всім незгодам на зло. І в моїх очах пробігає: "Я вірю. Я вірю тобі..." На твої слова: "Я кохаю..." Та віра ця - маска в мені... *** Тавтологія душі Я майже прокидаюся- Ілюзії вже втрачено, З думками розпрощалася, За все життям заплачено. Самотня, хмура істина Промокла вщент від сліз. Усе назавжди втрачено... Я опускаюсь вниз, В німі простори осені, Заплутані в слідах, Закинені на відстані, Залишені у снах... Я майже прокидаюся І бачу каяття- Мене спіткала істина Самотнього буття... Я бачу тінь думок І постать втрачену свою. Сльоза зібралася в струмок, Залишивши одну журбу... Розмила береги зима, Розбила небо у долонях, Сховала сонце за моря, Співаючи сонет у скронях... Чи мріють сутінки про світло? Чи ніч бажає днем зостатись? Можливо я тоді прокинусь, Щоб врешті взяти й розсміятись? Так легко стрибнути в безодню, А вибратись із неї - ні! Чому я тонко відчуваю, Як люди топляться в брехні? Я відчуваю - прокидаюсь, Коли прокинусь - стихне серце І помираючи всміхаюсь- Моя душа - слізне озерце... Прийшла весна, а досі сплю я Й повіки зімкнені мої. Лиш море болю відчуваю І вічні опіки брехні. А хтось мовчить, дарма напевне... Не мій це шепіт у вітрах... Моя весна... Моє коріння Знов проростає у віршах. І вкотре біль вони приносять, І істину втоплю в вині- "In vino veritas"... Ну звісно, Співає серце для душі. Два берега ріка розмила, Каміння хвиля забирає. Я дивлюсь в небо й хочу крикнуть Як сильно я його кохаю... Я тихо мовлю: "Прокидаюсь! Ти прийдеш на мою могилу? Хоча б щоб з ними посміятись. Ти просто знай - й без того згину!" Я хочу вбити теплу швидкість, Розбитись в ній об скелю хмуру. За мною небо не заплаче, Однак впаде на ніч в зажуру... Мій сон покинули герої, Як літо вийшло на поріг. Я знов одна, а було двоє, Погано ти мене беріг. Немає болю, вибач милий, Та я втомилася від втрат. І вічне небо не закрили Твої долоні, стражі врат. Не подарують вічний спокій, Але нарешті розімкнуть Повіки, що проспали роки Жаданий спокій віднайдуть. І істина під темним небом Заплаче літньою грозою. Життя - ілюзія,а жити треба. Котитися кровавою сльозою... Душа захоче повторитись, У вічність стрибнути сповна. Щоб розум гордо захмелити У келесі нікчемного вина. Проснусь - помру, так хоче небо, Подібно ночі був мій сон. Навчитись відстані без тебе, Ввібравши спогади в полон. Лиш амулет кричить про запах Твоєї шкіри. Вибач слово, Воно принесло спокій й спалах Брехні тупої. Кінець готовий... *** Я ненавиджу понеділок! І знову тиждень у мовчанні. І знову думка у чеканні. Мільярд несказаних думок. Я ненавиджу понеділок, за те, що щастя він вбиває, На мене кару посилає. В свідомості гнилий замок. Я ненавиджу всі початки, Вони страшні і непотрібні. А ще ненавиджу розлуку, Що йде вночі, а не опівдні. Сни помирають на схід сонця, А тіло гине у смерканні... Не видно в снах води у склянці, А наяву твого кохання. Я так ненавиджу ці миті, Коли дзвенить гірка безодня. А твої очі, твої губи такі сумні, такі холодні... Я ненавиджу понеділок, Безмежний тиждень у мовчанні, Життя, що сповнене чекання, І все, що пов'язало нас удвох. *** "Старе по-новому..." Ковток вина, краплина розбивається об землю... Смерть навесні, трагедія сердець... Старий ліхтар погаснув і ніхто не тямить Як повернути час, хай йому грець. Старе кіно щоразу по-новому Нам вікриває новий зір на світ. Актори як й той раз, у одязі старому, Але красиві наче яблуневий цвіт... В старих піснях взялись нові рядочки- Нові слова й акорди вже не ті. А в України ті ж сини і дочки- У мріях квітнуть, зрадники тупі! *** Розбитий вітер впав до ніг, Помер у відчаї розлуки. У квітні випав мокрий сніг, Заплакав за небесні муки. Розбитий вітер й самота Стискають простір опівнічний... Пробач коханий, що жива Ступаю по землі цій грішній. Я не повинна кликать сни, В які приходиш ти щоночі. Вони лишають спогади, І дотик твій і твої очі... Розбитий вітер вкрасти міг Мій образ у твоїх долонях. Та пильно ти його беріг, Сховавши у тривожних скронях. Весна принесла біль і страх. Ненавиджу цей тиждень, Боже! Та він приніс для мене крах І смерть його. Вже не поможе Розбитий вітер й тишина. Хай змовкне жаль і добре серце Я повертаюсь до життя, Як і торік, в відкриті дверці... Потисне руку сонця схід А захід прокричить: "Добраніч!" Минулого непевний слід, Що сльози змили, стерла ніч... Розбитий вітер затихає І вже ніколи не вернеться. Прийде не цей в нове життя, Мені у вічі розсміється... *** Цілунок зі смаком жасмину... Обійми з запахом весни... Як прийде ніч я знов відчую Смертельний подих самоти. Нема майбутнього у правди! Мене ж неправда убива... Немов безглуздя у безодні Ніщо в нікуди посила... Великі генії вмирають, Мистецтво нищать "люті пси". Вони сліпі... Вони руйнують Шедеври чистої краси! Я звістку Богу посилаю Й чекаю відповідь дарма: "В моїй країні гнів й тривога, І помсти присмак. Все слова!" Де божевілля розцвітає, Сповите барвами небес... Де погляд в сутінках зникає, Щоб серця стук в руках воскрес... *** Ти міг бути святим... Ти вмів бути чужим... Та усе це лайно Всі забули давно! Ти міг янголом бути, Проникати у мрії сумні, Без старання чекання згубити Всі нестерпні до болю мої... Ти у сни мої вмів проникати Й дарувати прониклі пісні. А опісля словами вбивати, Утікаючи геть від зорі... Ти міг голосно дуже мовчати, Й божевільною звати мене; Та я тут залишаюсь стояти, Де моя тишина оживе. Ти розгублено пестив ці руки, Що належали тільки тобі. Ти ніколи не бачив ті муки І як сяяли очі сумні... Ти не вмів споглядати на сльози І відводив свій погляд назад. Я втікаю, я там, Де цвіте виноград, Де вітер цілує повітря, Де літо дивує весну, Де жасмину спустошене віття Залишило землю людську... А ти там, де все дуже типово, І де люди не знають себе, Де старе завжди по-новому Дозріває, цвіте і гниє... *** Як плаче небо без дощу?... Як вкотре я цю ніч прощу?... Чи засміється та зоря, Коли залишиться одна? Ці сни забрали в мене відчай, Ці сни рятують від зими, Неначе проганяють хмари Холодні, сповнені журби... Ця ніч рятує від безодні, Вона вгамує гострий біль, Закриє погляди голодні, Вплітаючи у небо сіль... Солодка сіль твоїх очей, Солодкі сльози на світанку, Мільярд прихованих речей, Мільярд питань... Усі мовчать Немов не можуть приховати Брехні, що хочуть научать Ученого, як треба виживати! Мов бачать небо у руках І відблиск сонця на зіницях... Мовчати тут, кричати у думках, Відлунням гомоніти у криницях... Зуміє ніч приборкать день, Пройшовшись сотнею пісень. Встелившись сонцем у воді, Мов золото в морськім вині... *** Погасли зорі тих ночей травневих. Погасли мрії тих одвічних снів. Я все одно лишаюся з тобою Позаду тінню стоячи без слів... Відкриті двері проковтнули світло Туманів, невідомих голосів. Дзвенить в безсмерті душ самотність Яку мія янгол серцю повелів. Погасли зорі тих ночей травневих, Погасли мрії тих одвічних снів... Чому, скажи мені, благаю? Чи сталося все так, як ти хотів?... Я зникну, може буде краще, Не так кричатиме мертва душа. Усе покинув ти назавше, Розбивши сни, де вічно я жила... *** Твої очі шукають десь поміч, Заблукавши у моїх думках. А мій голос пронизує вітер, Губить розум в далеких зірках. Знову йдеш і я чую твій шепіт, Та не чуєш ти, як я кричу! Знову біль мій, величний, мов всесвіт І я вкотре із небом мовчу. Простягаю долоню до хмари, Хочу плакать - натомість сміюсь. Повбивати б усі ці примари, Бо боротися з ними боюсь! Відступаюсь, вбиваючи мрії І надії стоптавши у пил. Я залишусь де теплії дні, і Набиратимусь заново сил. Випиваю отруту... Стомилась Серед мертвих живих існувать... Земля сіра лиш мороком вкрилась, Серце плаче, незна що чекать. Мертве сонце, що вабило зір твій. Мертві квіти у моїх ногах... Помутніло десь наше кохання... Помутніло у наших очах... *** Життя-лайно, та жити треба... Іди вперед, спіткнувшись, далі йди!!! Нехай тобі не кажуть: "Мало неба..." Ти гордо свою стежку віднайди! Не слухай їх - вони німі примари. А впавши вниз, з падінням підлети! Є у кохання свої вічні чари,- Скуштуй їх і живи, до сонця ідучи... *** Я майже прокидаюся- Ілюзії вже втрачено, З думками розпрощалася, За все життям заплачено. Самотня, хмура істина Промокла вщент від сліз. Усе назавжди втрачено... Я опускаюсь вниз, В німі простори осені, Заплутані в слідах, Закинені на відстані, Залишені у снах... Я майже прокидаюся І бачу каяття- Мене спіткала істина Самотнього буття... Я бачу тінь думок І постать втрачену свою. Сльоза зібралася в струмок, Залишивши одну журбу... *** Розмила береги зима, Розбила небо у долонях, Сховала сонце за моря, Співаючи сонет у скронях... Чи мріють сутінки про світло? Чи ніч бажає днем зостатись? Можливо я тоді прокинусь, Щоб врешті взяти й розсміятись? Так легко стрибнути в безодню, А вибратись із неї - ні! Чому я тонко відчуваю, Як люди топляться в брехні? Я відчуваю - прокидаюсь, Коли прокинусь - стихне серце І помираючи всміхаюсь- Моя душа - слізне озерце... *** Прийшла весна, а досі сплю я Й повіки зімкнені мої. Лиш море болю відчуваю І вічні опіки брехні. А хтось мовчить, дарма напевне... Не мій це шепіт у вітрах... Моя весна... Моє коріння Знов проростає у віршах. І вкотре біль вони приносять, І істину втоплю в вині- "In vino veritas"... Ну звісно, Співає серце для душі. Два берега ріка розмила, Каміння хвиля забирає. Я дивлюсь в небо й хочу крикнуть Як сильно я його кохаю... Я тихо мовлю: "Прокидаюсь! Ти прийдеш на мою могилу? Хоча б щоб з ними посміятись. Ти просто знай - й без того згину!" Я хочу вбити теплу швидкість, Розбитись в ній об скелю хмуру. За мною небо не заплаче, Однак впаде на ніч в зажуру... *** Ще трішки й зацвіте п'янкий жасмин... Ще трішки й я знайду кохання тінь за ним... І просто посміхнусь, бо болю більш нема, Адже прийшла до серця омріяна весна. Зневіра думку береже, несе до скроней, І відчай сльози пролива на мертвії долоні. Чому ж вона пішла ще молодою? Вже б краще я лежала там, мій янголе, з тобою... І світ забув б мене давно,навіщо їм сміття? Не вмерши, мертва йду шляхом до забуття... Немає віри, серце тихо б'ється. Мовчу, кричу, шматую,-раптом озирнеться... Прийшла весна, проснулось серце з болю. Я залишаюсь наодинці iз блакитною весною... *** Назад до неба Воно давить в виски... Ти біжиш в самоті... Розірву на шматки Всі наївні докори твої... Зупинка серця - смерть моя! Пробач душа, навіщо жити, коли в вухах дзвенить брехня? Сльоза не може сни збудити. Вона старалася, брела вздовж небосхилу у безодню. А що таке слова, насправді їх нема, Їх поїдає час голодний?! Так хочеться залишити тепло; Але у світі біль тривожить зиму, Коли весна й все ожило. Не можу більше, тихо гину... Пробач, наївно я мовчу. Верни мене до неба, Боже! Бо крила чорні вже, грішу Своїм мовчанням насторожним! Назад до неба, до зорі... Назад, де сонце полуденне З землі опікає очі твої... Лечу до зірок,що згасли у сні... *** Розкажи мені першого травня Як співали нам зорі ясні. Я заплачу... В озерах тих плавних застигають в сльозинках вогні. Розкажи мені знову про місяць, І про сонце у моїх очах. Божевільною зви мене, скажу: "Хочу вмерти на твоїх руках". Ти ж мене порятуєш від смерті, Але вб"єш гострим лезом любов, Залишивши посеред пустелі І принизивши в натовпі знов. Перше травня - знаменна подія- Ти залишив мене у собі. Ти біжиш, ти втікаєш, ти - мрія, Що шкребоче сумлінням у сні... Сірий сон, чорно-білий, солодкий Проникає у мої слова, Залишаючи ехо коротке Він кричить: "Щастя більше нема..." *** Дві білі лілії в землі... "Я ще вернусь по чиюсь душу..." Поміж людей слова сумні Свій біль в серцях вогненних душать . Вони благають небеса: "Візьми мене назад, мій Боже Я більш не вірю в чудеса! Їм навіть правда не поможе. В цю чорну ніч під плач дощу Я помолюсь і промовчу. Вже чорні крила опустились, А почуття сльозами вмились..." Так просять янголи Творця І помирають насвітанні. У них спустошені серця Й ніхто не вірить в їх кохання. Вони ж ідуть поміж людей, Що темним тлом закрили небо, Співаючи сонет смертей, Упоминаючи про тебе. Твою могилу вкрила ніч. Дарма що бачиш ти лиш світло. Повір, мабуть не в тому річ Минулої весни для тебе квітло. Дві білі лілї в землі... Ти можеш з ними розмовляти, Їх ніжні крила відчувати, І чути їх сумні пісні. Та не повернешся назад ти, Не мовиш матері: "Пробач! Але я змушена прощатись. Мене вже кличе небо. Ти не плач! Пройдуть роки й ми будем разом, Про нас забудуть на землі. А на могилі кілька раз нам Вони залишать лілії..." |
