ВЕСЕЛКА

Небо кілька днів повільно плакало. Іноді вже здавалося, що сліз не лишилось, та чергове ридання розривало тишу дня і ночі. Десь у сірій височині бились об хмари легкі, ледь відчутні схлипи блискавок.

Імлистий туман навіть не намагався піднятися над містом. Лише кружляв навколо темних будівель, немов сон над колискою немовляти.

Поміж насуплених домівок час від часу розпускались яскраві квіти парасольок. Все місто вже звикло до мряки, імли та вічного дріботіння крапель. Люди перестали звертати увагу на прозорі сльози неба, що падали з непроглядної височини. Морось стала буденною і вже нікого не дивувала. Декого навіть розважала.

Алекс, мабуть, лишився в місті єдиною людиною, яка щиро ненавиділа дощ і дратувалася, бачачи на вулицях туман. Хлопця виводила з рівноваги така погода (та ще й у самому розпалі пляжного сезону!). Бісила необхідність постійно тягати за собою парасолю, тому він, як то кажуть, "на зло ворогам", перестав нею користуватись. Радість від плавання проти течії швидко затьмарилась необхідністю носити три десятки носових хусточок. Ця обставина підняла лють Олександра до захмарних височин. І, як результат, його стали боятися підлеглі, сусіди по будинку і просто випадкові перехожі. Йому варто було лише глянути на нещасливця, щоб той втратив здатність говорити і тільки здивовано кліпав очима.

Олександра Петровича могло заспокоїти лише диво... Себто десятирічний брат Максим. Коли хлопчик приходив в офіс, працівники фірми полегшено зітхали і посміхалися. А секретарка Олена розцвітала пишним цвітом, кидаючись в кабінет до шефа зі словами "До Вас відвідувач!".

Макс півгодини сидів у шикарному кріслі брата і опікуна, а потім вони разом вирушали на щоденну прогулянку. Щойно за начальником зачинялися двері ліфта, на обличчі кожного працівника можна було прочитати єдину фразу "Війна війною, а обід за розкладом!".

Відколи сім років тому померли батьки. Алекс не дозволяв собі любити нікого, крім маленького братика.

Смішно згадувати, але тоді ніхто й не думав, що з хулігана Сашка вийде прекрасний батько і поважний бізнесмен Олександр Петрович. Хлопець працював до сьомого поту, а потім ще й знаходив час гратися з трирічним Мауглі - Максим сам себе так називав.

Алекс рідко думав про минуле. Лише туман і мряка нагадували про загибель батьків. За це Сашко їх ненавидів. Іноді він сам не знав, кого - імлу і мряку чи маму з татом...

Олександр Петрович повернув кермо вправо і нарешті прислухався до того, що говорив хлопчик на сусідньому сидінні.

- ... вона танцювала прямо на вулиці. У такій яскравій смугастій сукні! Йшов дощ, а вона танцювала. Ти собі уявляєш? Щоправда не одна, а ще з кількома дівчатами...

- Хто - вона? І де це такі танці влаштовують?

- Як це хто? Я ж щойно казав. Веселка! Вона позаминулого року закінчила нашу школу. Я спитав, чому вони на вулиці танцюють, а вона сказала, що це така репетиція! Уявляєш?! Під дощем репетирують!!!

- Як, ти кажеш, її звуть?

- Як, як! Веселка. Скільки разів можна повторювати. Ти сьогодні мене зовсім не слухаєш, - стривожено мовив Максим. - Що на роботі проблеми?

- Ні. Просто дуже дивне ім'я, от я і перепитав.

- Нічого дивного. Її насправді якось інакше звуть... Е-е... Не пам'ятаю. Але інакше як Веселкою її давно ніхто не кличе. І знаєш чому? Бо вона сама веселиться і решту розважає.

- Дивно таке чути.

- Щось тобі сьогодні все дивним здається. І це справді ДИВНО, - маленький Макс точно відтворив інтонацію брата, за що й був нагороджений однією з його нечастих посмішок.

- Виходь з машини, підлий кривляко. Далі йтимеш пішки!

Максим, сміючись, вислизнув з авто і побіг до улюбленого кафе. А Олександр, не поспішаючи, рушив слідом. Він все ще посміхався, хоч і забув причину хвилинної радості.

Раптом перед очима пропливла сива давнина: дощистий день, понівечене авто, переляканий натовп і табун міліціонерів. Швидка вже поїхала, лишився тільки один санітар. Він мовчав і розгублено глипав очима на маля на своїх руках, дивуючись, як тому вдалося заснути у такому гаморі...

Сашко здригнувся, спіткнувся і мало не впав. Зупинився, здригнувся ще, озирнувся довкола, знизав плечима і рушив далі.

Зробивши крок, знову озирнувся, усвідомивши побачене. На іншому боці вулиці, там, де з-за рогу виднілася часточка площі Незалежності, серед дощу і невтомного натовпу парасольок, стояла вона...

Слово "стояла" погано відповідало дійсності. Чарівна незнайомка граційно і плавно рухалась у незбагненному, але природному ритмі падаючих крапель. Дівчина, немов частка нестримних стихій, зривалася з неба і падала на землю разом з дощем. Одночасно. Душею і тілом. Розліталась дрібними краплями, залишаючись єдиним цілим...

Сашкові перехопило подих, в грудях стало спекотно і дуже боляче. Кров нещадно вдарила у скроні, вибиваючи з мозку свідомість. Як тоді, давно, коли батьки загинули, а він не вірив.

Алекс усвідомив, що побачене ним видіння і є Веселка. Очі щипало, як від сильного вітру; він не міг більше дивитися на неї, згадуючи пережитий біль. Хлопець почав відвертатися, через силу примушуючи працювати кожен м'яз, а запалені очі похапцем фіксували останні побачені рухи.

З дверей кафе вискочив Максим. Він щось говорив, але ці слова ніяк не могли дістатися до мозку брата, що гарячково намагався привести до ладу весь оточуючий світ. Світ, що раптово розбили на друзки дощ і Веселка...

Олександр не пам'ятав ні обіду, ні того, як повернувся до офісу. Решту дня і весь наступний тиждень його думки були зайняті лише одним - надзвичайною танцівницею. Він був так заглиблений у роздуми, що забував дратуватися через погоду, що анітрохи не покращилась, і кричати на підлеглих. Приходив в офіс, сідав у крісло і мовчав по кілька годин. Навіть Макс не міг його розрадити, зовсім не розуміючи, що відбувається з братом.

Секретарка вже всерйоз збиралася викликати лікаря, коли через кілька днів він покликав її до себе.

- Олено, з'ясуйте для мене все про Веселку.

Вираз обличчя дівчини ясно давав зрозуміти - без втручання медичної служби тут не обійдешся. Олександр Петрович на диво лагідно посміхнувся:

- Та не про ту, що буває після дощу. Про ту я все знаю. Дізнайтесь про ту, що вчилася в місцевій школі кілька років тому, - шеф уважно подивився на секретарку. - Про ту, що танцює на вулицях... - і відвернувся.

Завдання начальника шокувало Олену. Але, щоб ще раз побачити таку теплу посмішку на його обличчі, дівчина була готова не лише здобути інформацію, але й звернути гори. Тому вона мовчки і слухняно вийшла з кабінету, абсолютне не розуміючи, що шукає і звідки починати пошуки.

Щойно секретарка зачинила за собою двері, Сашко відвернувся до вікна. Він все ще не міг забути того дивовижного танцю. І кожна згадка про нього розбурхувала в душі хлопця незбагненну і незрозумілу суміш почуттів. Змушувала його почуватися щасливим і нещасним одночасно. Нагадувала про смерть батьків і будила думки про майбутнє, осяяне любов'ю. Розривала серце болем втрати і щойно знайденим коханням.

Олександр не міг себе зрозуміти. Байдужість і холодність, вироблені роками самотньої боротьби зі всім світом, майже вщент зруйнувала незнайома дівчина. Побачене не полишало ні на мить. М'які і плавні рухи заполонили думки. Яскрава посмішка виблискувала серед крапель щоразу, коли хлопець закривав очі. Хоча ні. Щоб побачити те дивовижне видіння, Сашкові вже не потрібно було заплющувати очі...

В той же час в його серці панувала лють. На батьків, що так раптово померли. На дощ, що кілька тижнів заливав місто. На дівчину, що раптово знищила крижану стіну між ним і світом. Її він майже зненавидів, бо радість і щастя, які Веселка дарувала оточуючим, здавалися йому недоступною розкішшю. Це мучило його, не даючи ні їсти, ні спати, ні працювати.

Алекс хотів бути таким, як усі. Сірим, тупим і щасливим. Без зайвих обов'язків, без зайвих проблем. Без маленького брата на шиї. З живими батьками, що вчили, годували і одягали, а потім дали дорогу в доросле життя. Бути звичайним чоловіком, який щодня повертається з роботи до дружини і дітей...

Але через Веселку нічого цього він ніколи не матиме...

Сашко раптом здригнувся. Чому через Веселку? Дівчина тут ні до чого. Він навіть незнайомий з цим дивом. Це ж не вона спричинила ту страшну аварію, що докорінно змінила його життя і його самого. І погоди, незважаючи на дивне прізвисько, красуня в картатій сукні змінити не може.

Вона ні до чого... Вона в усьому винна...

В двері постукали.

- Олександр Петрович, можна? - Олена ще й досі була під впливом його посмішки. Секретарка кілька місяців не бачила, щоб начальник посміхався. А тим більше - звертаючись до неї.

- Прошу, - говорити не хотілося, думки не полишали ні на мить.

- Ми з'ясували все про вашу Веселку. Три роки тому закінчила школу, в якій зараз навчається ваш брат. Зараз вчиться в інституті культури. Грає у якомусь молодіжному театрі. Можна сказати, надихає все місто... Ось досьє, - тоненька тека лягла на середину столу.

- Дякую. Ви вільні.

Алекс уже й не знав, навіщо йому було потрібне це досьє. Зустрітися з нею, поговорити. Про що? Вони ж не знають один одного. Вони - чужі люди, з різних світів. У них немає нічого спільного. І бути не може...

Побачити її негайно!

Олександр кинувся до теки. В ній лежало лише кілька листочків - фото і кілька копій документів. Лише зараз зміг добре роздивитися дівчину, що кілька днів не полишала його думок.

Веселка не була красунею, але впадала в око. Побачивши раз, її неможливо було забути. Русява гривка кокетливо закривала брови, нависаючи над яскравими очима, блиск яких затьмарював зорі і, навіть, сонце...

Поважний директор фірми, як хлопчисько, не міг відірвати погляду від тих звабливих очей. І водночас не міг дивитись на фото. Сашко зненавидів танцівницю з першого уважного погляду. І ця ненависть здалась йому аж надто природною. Ніби до такої дівчини не могло виникнути інших почуттів. Ні любові, ні поваги, ні вдячності. Тільки ненависть.

А як же інакше? Коли вона винна в усьому, що з ним сталося. Ні, вона не винна. Але навіщо нагадувати про те, чого ніколи не зможе мати? Про кохання, про сім'ю. Навіщо танцювати, коли він досі страждає через загибель батьків?..

- Олександр Петрович, а ви скоро повернетесь? І що мені говорити, коли Вас шукатимуть? - питання Олени примусило його здригнутися. Алекс не помітив, як одягнувся і вийшов з кабінету, все ще тримаючи у руках фото і шматок паперу з адресою екстравагантної танцівниці.

Так і не відповівши секретарці, він вийшов з офісу. Ще остаточно не зрозумівши, куди йде і що робить, сів у машину і завів двигун.

Лише побачивши в дзеркалі заднього виду яскраву сукню, Сашко натиснув на гальма. Тільки тоді він зрозумів, куди їхав... Хлопець вискочив з машини і побіг на інший бік вулиці. Там, серед натовпу парасольок і крапель дощу, танцювала дівчина...

Алекс затамував подих. Веселка здалася йому неймовірно вродливою. Її граційні рухи зачаровували. Кожен порух її рук чи тонкого стану примушував швидше битися його серце.

Олександр Петрович дістав пістолет і прицілився. Як зброя опинилася в його кишені, він не знав і з'ясовувати не збирався. Єдине, що його зараз цікавило, це вулична танцівниця, що розбурхала в його душі невимовну лють.

Дівчина, не зважаючи на націлену на неї зброю, мило посміхалася:

- Важкий день? Буває.

Спокій і витримка Веселки страшенно здивували Алекса. Він глибоко вдихнув, кліпнув очима і запинаючись заговорив:

- Господи, що я роблю? Я зовсім здурів?!.. Я... А ти... Навіщо?..

Хлопець сам плутався у своїх думках, але обличчя дівчини було сповнене розуміння. І спокою. І надії.

- Що я роблю?..

Монотонне стукотіння дощу розірвав постріл...

31.01.04 - 02.01.07