Далеко чи близько?

Оля сиділа перед монітором вже кілька годин. І голова її була зайнята зовсім не недописаним курсовим, потрібним, як завжди, "на вчора", а новим знайомим. Дівчина знизала плечима, розуміючи, що якби він жив не в сусідньому місті, а десь на сусідній вулиці, вона б уже бігла до нього. Не зважаючи ні на курсак, ні на будь-що інше…

Вперше вони зустрілись на вечірці у знайомого знайомого її знайомого. Він стояв біля стіни і посміхався в простір. Вже за дві години Оля знала все (чи майже все) про мовчазного красеня на ім'я Максим. Це був просто ідеальний хлопець. Розумний, з пречудовим почуттям гумору, спортивний. Але найголовніше - він умів готувати!

Два дні вони майже не розлучалися. Не спали, не їли, тільки гуляли містом та розмовляли. Макс майже весь час мовчав, а вона постійно теревенила і сміялася. Коли Оля починала думати, що набридла йому, він міцніше стискав її за руку і казав щось ніжно-приємне. Щось, що осідало глибоко в серці (чи в душі, чи в мозку) і радісно торохкотіло.

Вони були дуже різні, але мали багато спільних інтересів. Ходили у різні клуби, але слухали однакову музику. Вона любила спорт, він його ненавидів. Обидва вважали телевізор зайвим винаходом людства, але обожнювали інтелектуальне кіно. Він любив детективи, вона фантастику. Але "Майстер і Маргарита" був для обох істиною в останній інстанції...

Максим поїхав, обіцяючи повернутися. Оля довго ридала в подушку, впевнена, що ніколи його не побачить.

Через кілька днів після його від'їзду, коли дівчина саме збиралася взятися за курсовий, прийшло перше повідомлення. "Я скучив! Макс" Вона не знала, що казати, і відклала дзвінок до ранку.

Прокинулась пізно. Проспала першу пару. Поснідати не встигла. Зателефонувати - також.

Через два дні прийшла смска "Ти забула мене? Я сумую..." Обдумуючи, як пояснити своє задовге мовчання, Оля заснула з телефоном у руці.

Ще за тиждень, коли сесія була в розпалі, прийшло коротке "Де ти?" Часу на відповідь знов не знайшлося.

Кілька днів потому, після успішно зданого іспиту, дівчина довго обдумували, що робити. Покинути все і поїхати до нього? Але ж... Подзвонити вона знов не наважилася.

Одного дня повідомлень не стало. За тиждень - жодної звістки...

Вона не витримала невідомості, подзвонила на вокзал і замовила квитки. Сиділа вдома і збирала речі, коли телефон запищав щось про вхідне повідомлення. Перш, ніж осягнути написане, Олі довелося читати смс тричі.

"Я одружуюсь. Побажай мені щастя."

Місяць потому вона теж вийшла заміж. Не через кохання, не через гроші. Просто так. Щоб усі відчепилися і перестали питати, коли весілля. Вийшла за хлопця, що був закоханий в її блакитні очі ще зі школи, розуміючи, що за півроку вони розлучаться. Бо з чоловіком, ім'я якого вона час від часу забувала, їй навіть нема про що поговорити. І коли вона врешті не зможе стерпіти відсутність чогось найдрібнішого, але спільного, втече і житиме одна. Самотня. І шкодуватиме решту життя, що сусіднє місто стало для неї іншим берегом прірви, стрибнути до якого забракло духу...

19.02.07