Янголи вміють кохати

Опущені крила і порожній погляд. Він лежав в великому болоті помираючи. Почуття розятрювали душу, краяли серце. Виявилося, що янголи вміють кохати ще й палкіше і наївніше за людей.

Просто одного разу він зупинився біля річки, що віддзеркалювала небо, слухав музику вітру. Як раптом серце враз спалахнуло, зашуміло в висках і покотилася сльоза. Янгол оглянувся і побачив її- темну і невинну готесу, що крок за кроком наближувалася до потоку води. Він торкнувся її волосся, а вона нічого не відчула, нікого не бачила. Він поцілував її повіки, що на коротку мить заплющились від втоми. Прочитати всі думки темної частинки цього буття, самої неповторності, дівчини, що втекла від цього світу, адже тут занадто мало кисню для її думок. Чи знала вона, що її подих перехоплений янгольським пилом?! А може ця дівчина відчувала його? У цей момент їй було боляче. За кілька хвилин можна було знайти таку ж ріку, щоправда вже на її обличчі. Вона прийшла туди, де немає нікого, щоб ріка вібрала її біль, понесла за течією ці сльози. Відчай, страх і ненависть розривали її підсвідомість на мільярди неподільних частинок. Душа переносила агонію, руйнувалася і не відбувала регенерацію. Все ставало зайвим і навіть її неповторність. Чорний одяг і волосся злилися в один балахон. Вуста ковтали солені краплини, що виривалися зсередини. Так важко було дихати, мязи серця періодично давалися знати. Сьогодні вона дізналася, що незабаром прийде по неї смерть. Цієї весни... Коли все воскресає, вона гниє. Лейкемія... Один місяць... Лише один місяць... І янгол це відчув. Він не розумів, що з ним коїться. Йому хотілося пожертвувати своїм безсмертям, лише щоб вона жила. Але ж коли вона назавжди зімкне повіки, він зможе жити з нею у вічності. Він зможе провести її крізь всі перешкоди і спокуси до істинного світла...

Час спливав швидко. Вона старалася жити кожний день, як останній. І от одного разу вона вирішила зїздити й поглянути востаннє на кохані замки. Був похмурий весняний день. З неба лив неперервний дощ, торкаючись своїми вустами все навколо. Дівчина ступила крок, другий, вибралася на руїну колишньої стіни і сіла на холодний камінь. В голові запаморочилося і вона впала мертвою, а дощ купав її востаннє в своїх обіймах... Янгол вкрив своїми крильми її мертве тіло, поцілував серце і холодні губи... Вони розминулися у вічності і він втратив її назавжди. Крила почали зсихатися і він помер біля її тіла... І в обох на обличчі застигли сльози неба...