Доторкнутися до мрії

Сонце сідало за обрій. У домі було тихо, пусто і безлюдно. Найкращий час для роздумів, найкращий час щось зрозуміти. Проводжу рукою по склу, дивне відчуття. Відчуття чогось ірреального, незримого і недосяжного. У душі мерехтить ледь палаюче синє полум'я. Це все він - шаловливий чарівник. Уява малює якісь образи, сама собі створює підґрунтя для мрій. Вигадує те, чого нема, а так хочеться. Хай крізь біль, хай крізь пустоту. Адже якщо чогось бракує, то нам залишається тільки це уявляти. Наділити його формою, барвами, прикрасити плодами фантазій і квітами нездійсненних мрій. Мучити себе за те, чого не існує. Іноді, за відсутності цього повітряного бракує не його, а відчуття болю. Природжений садомазохізм, що казати. Пора знімати розові голубі окуляри. Мріяти нема сенсу - вона це зрозуміла давно. Напевне з того часу у шовкових відносинах "вона - її мрії" щось порвалося. Але іноді все ж такими дурощами намагалась займатися, щоб на мить стало приємно подумки. Чи уявляла вона собі принца? А хто з дівчат не уявляв? Але завжди тільки уявляла, просто для того, щоб когось уявляти. Але завжди уявляла те, чого нема, просто для того, щоб подумки було. Просто виявляється, вір, не вір, нікуди ти від нього не подінешся. Повернемось до скла. З уявного доторку до нього почалась перша ( майже дитяча) пісня, а тепер і це оповідання. Ці прозорі форми не давали чіткого сприйняття реальності за вікном. Дивитися на світ через скло - як дихати через марлю.

Вона знову сіла за інет маючи надію побачити у квіпі знайомий серцю нік. Нема…Знову зітхнула…Вона знову закохується, знову тут, знову без сенсу, знову без відповіді, знову на відстані…Тепер вона розуміє своє минуле кохання: як можна закохатися не бачачи, не чуючи, не відчуваючи. Кохання без допомоги аналізаторів - сліпе, глухе, по-дитячому дурне та наївне. Де стоять чіткі скляні межі, де у серці ще тане міцний лід, а сонце майже не гріє і не намагається його розтопити, тільки лукаво посміхаючись у відповідь. Вона його майже не знає, але відчуває, що він, не такий, як інші. Кращий, чесніший, особливий. Неідеальний ідеал, нездійсненна мрія, і звичайно не чергова лав-сторі з таким несправжнім хеппі-ендом. Вона не хотіла повторення, намагалась забути, як завжди, але не могла, бо сила притягання була більшою. Розуміючи, що у її ситуації нема виходу, як забути про це, бо навіть при взаємності відстань все одно б завжди була вбивчим фактором, залишалося тішити себе зрідка думками. Але нічого поробити з цим не могла. Ніккі, (доречі, так її звали) просто чекала.Чекала чогось, що витісне ці думки з її голови, чекала знаку, що допоможе їй зрозуміти сутність там, де її нема…

Минули роки. Дівчинка виросла, стала самостійною, мала гарну роботу і вже давно була з життям на ти. Доля закинула її у те місто, де жило її минуле кохання. Вона і не думала про нього, не мала надію побачитись, просто берегла в пам'яті. В цьому місті вона відпочивала і одночасно робила, бо свою роботу вона любила. По роботі вона зустрічалася і допомагала різним людям, знайшла своє місце у цьому чужому місті. А ще познайомилася з одним хлопцем. Він був трохи дивний, але дуже цікавий і гарний. Вони проводили разом багато часу, розмовляли на купу різних тем, стали гарними друзями. І як не дивно, його теж звали Артуром. Було щось у ньому знайоме, рідне, але незрозуміле, невловиме. Навіть, мова , хід думок, всё це було знайомо, але вона не могла докопатися, згадати, що ж таке у цьому вона побачила, кого це їй нагадує. Через деякий час вона повернулася додому, до свого міста, знову втягнулася у те звичне життя, роботу, але часто його згадувала. В один із таких довгих вечорів, які вона витрачала на роздуми, Ніккі намагалася зрозуміти, пригадувала всі їх розмови до подробиць. Тієї миті у голові щось стрільнуло, а серце прокинулося і задрижало "це ж був він, він, він"…

Мрії все ж таки інколи збуваються…але не так, як хотілося...